Правда про брехню

Правда про брехню

Казати неправду негарно, чи не так? Принаймні цю істину усім нам намагалися довести у дитинстві батьки, а ми повторюємо це своїм дітям. При цьому міркуємо так само як і наші батьки: таким чином ми навчимо їх казати тільки правду. Але щодня на одну й ту саму фразу «брехати негарно» припадає декілька прямих або непрямих уроків брехні, які ми, часом не замислюючись, викладаємо своїм дітям.

Що таке брехня?

Не випадково прийнято вживати термін дитяча брехня (брехливість, а краще неправда), коли йдеться про поведінкові особливості в дитячі роки.

Разом з тим основний наголос на брехні, неправді — свідоме викривлення дитиною дійсності, ухиляння від істини з корисливою метою.

Лише тоді, коли брехня є не випадковим проявом у поведінці дитини, а стає стійкою формою, звичною у відповідних ситуаціях, можна констатувати наявність вже риси характеру — схильності до брехливості.

Психолог Ст.Холл виділив такі типи брехні:

«Героїчна брехня» — є «засобом досягнення благородної мети».

«Партійна брехня» — наслідок особистих стосунків, коли працює принцип «правда для друзів і брехня — для ворогів».

«Егоїстична брехня» продиктована особистими інтересами.

«Фантастична брехня» — це любов до фантазування, найчастіше вона проявляється у грі.

«Патологічна брехня», в основі якої лежить нездорове бажання брехати оточуючим.

Варто замислитися над тим, чи завжди перекручення дитиною істини ми повинні вважати брехнею. Скажімо, відомо, що дітей до 5—6 річного віку часто вважають фантазерами, вигадниками. В основі лежить такий важливий психічний процес як уява: створення уявлень, комбінування нового з елементів старого, інакше кажучи це форма творчої діяльності, яка полягає у переробці у внутріш-ньому плані свідомості відображених раніше реальних зв’язків і відношень об’єктів і явищ дійсності.

Не важко здогадатися, що для таких перетворень необхідний певний рівень сформованості змістової і операційної сторони дитячої діяльності. Разом з тим є випадки, коли у ранньому віці, вже на другому році життя жвавий карапуз починає вигадувати різні нісенітниці, дії зі своїми іграшками, які дорослі навіть не розуміють, але щиро радіють за своє чадо, задарюють його похвалою, демонструють знайомим тощо. Як правило це діти емоційно виразні, «заводні», тому їм дуже подобається така позитивно-емоційно забарвлена увага дорослих. Дуже швидко малюк розуміє, за що він отримує таку нагороду і починає повторювати свої «спектаклі», щоразу вдосконалюючи і зміст, і форми вигаданих ситуацій. Обмаль реального життєвого досвіду і є головною причиною дитячих нісенітниць-фантазій. Згодом переважна більшість поступово реалізують свої фантазії в ігровій діяльності, яка посідає провідне місце в житті дошкільника і набуває творчого характеру.

Посієш звичку — пожнеш характер

Виділяються особистості, у яких з перших кроків життя закріплюється особливе ставлення до уваги з боку оточуючих до своєї персони, особливе бажання бути центром уваги (так звані соціально гіперактивні діти). Зрозуміло, що з кожним кроком це робити малюкові все складніше. І якщо дорослі своєчасно не звернуть увагу на пагони некультурної поведінки і делікатно не скорегують дитячу активність в русло культури спілкування з оточуючими, можемо спостерігати прояви пустого хизування, базікання. А дитиною керує гостре бажання привернути до себе увагу, здивувати оточуючих (дорослих чи однолітків). Поступово спроби прикрасити себе, додати певного «шарму» захоплюють дитину і виливаються в брехливість вже як у звичку.

Дорослим варто вчасно схаменутися і змінити дещо власну тактику. Делікатно позбавляти дитину можливості виставляти себе перед публікою, байдуже реагувати на прояви хизування, вдаючись частіше до не принизливого гумору. Щоразу при неправдивих навмисних фантазіях спокійно «розвінчувати» вигадника, як ще «маленького бешкетника», якому вже час подорослішати і не смішити оточуючих.

Досить поширеною є позиція: брехня з благородною метою (ложь во благо). Найбільш поширені ситуації:

 дитина готує якийсь сюрприз для близького дорослого (а часом і друга) і щоб не розгадали її задум вдається до якихось хитрощів, де неправда відвертає увагу;

 щоб захистити друга (братика чи сестричку), дитина бере на себе ту чи іншу провину;

 не бажаючи засмутити близьку людину дитина вдається до неправдивих пояснень чи вигадок.

Неважко здогадатися, що мотив, яким керується дитина, не є на поверхні і ми його не сприймаємо відразу. На перший план виступає сам факт дитячої брехні, тому поведінка дорослих має бути витримана і обережна. Не варто поспішати зі своїми оцінними висловлюваннями, емоційними реакціями. Саме стримана мудрість дасть можливість відчути материнським чуттям, що тут не все так однозначно. Якщо ж погарячкувавши марно звинуватили малого, потрібно знайти в собі мужність щиро вибачитися і емоційно загладити провину.

Що ж спонукає дитину вдаватись до брехні вже справжньої, небезпечної?

Брехня — наслідок страху. Найчастіше це прагнення уникнути покарання. Зрозуміло, що йдеться про вади у сімейному вихованні. Маємо визнати, що часом дорослі авторитет батьків підмінюють авторитарним вихованням, мета і основний метод якого — підкорення дитини волі батьків. Дитина у таких сім’ях має бути слухняною «без балачок», визнавати усі вимоги дорослих як єдино правильні, виконувати усі правила батьків, не розмірковуючи над їх доцільністю, правильністю. Одним словом діє принцип: справедливим і корисним є те, що говорять батьки. За таких умов дитяча особистість все частіше піддається моральному приниженню, і як наслідок втрачає здатність до самостійних суджень і дій, до протистояння, вибору. Дитина поступово прагне віддалитися від батьків, все частіше з’являється спроба приховати свої справжні думки та дії, а згодом природно починає схилятися до брехні. У стосунках з однолітками теж стають звичними прояви боягузтва, агресивності і нещирості та прямої брехні. А коли в діях дорослих спостерігаються суворість з жорстокістю, з фізичними покараннями, то це вже справжня трагедія для усієї родини.

Напрямок шляху до зцілення — виправлення причин, зміна стосунків у родині:

 до вимогливості дорослих має приєднатися довіра власній дитині, теплі, лагідні родинні взаємини, які б спонукали дитину до відвертості, щирості;

 варто дорослим уважніше придивлятися до власної дитини, до її настрою, до її вибіркових уподобань, оцінних суджень;

 вчитися дослухатися і чути власну дитину, розуміти її душу;

 поважати право дитини на свою індивідуальну своєрідність.

Це нелегкий шлях, але лише він приведе до родинного благополуччя.

Джерело брехні — батьки

Не можна залишити поза увагою й випадки, коли джерелом дитячої брехливості стають самі дорослі у родині. Нагадаємо, що впродовж перших років життя, а іноді до 9—10 років наслідування є провідним у становленні дитячої поведінки, а близькі дорослі і є зразками для наслідування. Часто все починається з банального, але іноді діти випадково стають свідками, коли дорослі виявляють лицемірство в стосунках з сусідами, знайомими, і навіть з рідними. «Свідок» подібних ситуацій бере собі на озброєння такі штампи поведінки і життя йому рано чи пізно надає можливість ними скористатися. І тут знову як у приказці «Лиха беда начало», а вже вдруге значно простіше. Якщо повезло, то поступово закріплюється на думку малого хитруна найпростіший спосіб розв’язання життєвих банальних ситуацій. І знову спрацьовує життєве правило: закріплена звичка випливає на перший план в складнішій ситуації і затьмарює свідомість, на- даючи «пробитись» голосу совісті і честі.

Австрійський психоаналітик Август Айхорн радить батькам утриматися від висловів типу «Ти брешеш», «Ти повинен казати правду». Ефективніше вести себе таким чином, начебто дитина зробила помилку. Можна сказати: «Ти впевнений у тому, що сказав? Подумай добре. Почекай, розкажи мені ще раз.»

Ситуація оцінюється як безвихідь. Дитина заспокоює глухий голос сумління: я лише один раз, більше так ніколи не зроблю. І якщо «пройшло» і наступного разу, пагубна звичка обов’язково дасть про себе знати ще і ще. І чим довше вдається дитині «водити за ніс» дорослих, тим складнішою стає проблема виходу на шлях праведний.

Інколи біда дитячої брехливості входить у цілком благополучні родини, з теплими гармонійними стосунками. Як правило тут спрацьовує вікова закономірність: настає вік, коли потреба у спілкуванні з однолітками є визначальною у поведінці дитини. І тут «під руку» потрапив теж шукаючий партнера хвалько-брехунець. І пішов плавно процес обміну досвідом. Перемагає активніший, сміливіший, хитріший, зухваліший. Домашнє дитя захоплюється другом і всі спочатку задоволені. Перші пагони нової звички помічають, але не приділяють їй серйозної уваги. Тривога з’являється, коли вже має йтися про корекцію ціннісних орієнтацій дитини у виборі друзів, налагодженні з ними стосунків, зберігаючи при цьому власні родинні цінності взаємин з дитиною.

У будь-якому випадку повинно йтися про взаємини, побудовані на принципах чесності та мужності. Не зайвим буде зазначити, що кожній родині варто прийняти за правило: привчати дитину з перших кроків життя сміливо говорити правду і мужньо зносити покарання, яке вона заслужила.

Дорослі ж при цьому завжди емоційно і виразно мають підкреслювати своє поважне ставлення до сміливих проявів чесності дитини і водночас бути зразком такої самої принциповості та чесності для власних чад. Краще всіляко уникати говорити дитині навіть «невинну» брехню у стресових ситуаціях. Виявляючи істину у критичних ситуаціях, дорослі мають слідкувати за своїми оцінними судженнями. Неприпустимі необґрунтовані звинувачення, які принижують дитину, приписування їй ярликів типу.

Якщо справа зайшла досить далеко, слід налаштуватися на тривалу кропітку роботу, яка вимагає перш за все терпіння та наполегливості. Максимальний контроль за поведінкою «героя»: кожен ганебний крок повинен бути підданий аналізу та оцінці. Справа не в системі покарань, а у формуванні у дитини переконання, що брехня не виручає, а навпаки — ускладнює ситуацію. Водночас по краплинці, доброзичливо, з турботою люблячої близької людини формувати ставлення до брехливості як до ганебної звички, яка свідчить, що ти — боягузлива особистість, неповноцінна, без почуття гідності, не варта поваги та довіри з боку оточуючих.

Успіх залежить від терплячості, витримки і переконливості дорослих. Маємо пам’ятати, що звички (і корисні, і ганебні) виробляються поступово, у кожного в індивідуальному темпі зі своїми особливостями. А от їх так звана корекція, виправлення проходить ще складніший шлях, на якому зустрічається цілий ряд непередбачуваних ускладнень.

Якщо уявити ніби в розрізі сам процес здійснення правдивого вчинку, корисним буде усвідомлення внутрішньої боротьби: зізнатись чи ні у тому, що це зробив Я? Якщо змовчати, то можливо, ніхто і не помітить, а зізнатися — слухатимеш докори. Що переможе — боягузливість чи мужність і чесність. Саме так і гартується характер особистості. І батькам потрібно бачити, відчувати цю боротьбу, яка відбувається у дитячій свідомості та обережно допомагати міцно займати правильну позицію. У цьому сенсі хорошими уроками можуть бути спільні з дитиною перегляди фільмів з відповідними оцінними висловлюваннями з приводу чесних мужніх вчинків героїв, бесіди-роздуми про прочитані твори, де є певні моральні сентенції. Не менш корисно бути в курсі перебігу взаємин дитини за межами родини, вчасно скеровувати увагу дитини на важливі моменти у стосунках, допомагати виробляти самостійно моральні оцінки тих чи інших вчинків, спонукати до чесності і мужності в розв’язанні конфліктних ситуацій.

Запорукою успіху у батьків має бути їх безмежна батьківська любов, відповідальність за долю дитини та готовність витримати і здолати разом з дитиною усі перешкоди. У цьому найперше слід переконати свою дитину, подавши їй руку і підставивши власні плечі.

Батьківська любов — велика сила.

Але готовим слід бути і до того, що одній дитині досить однієї сімейної ради, щоб розпочався очікуваний процес реабілітації, іншій — двадцять варіантів родинного майстер-класу, щоб зрушилася проблема у бажаному напрямку. Головне не втратити віри у свою дитину й у спільну перемогу, не втомлюватися це повторювати якомога частіше, щоб повірила в це і дитина. І тоді разом ми все зможемо!

«Детектор брехні»

У першу чергу зверніть увагу на погляд: коли дитина починає брехати, її очі невимушено починають рухатися по діагоналі.

Про намір збрехати свідчать рухи рук: пальці тягнуться до губ, до носо-губних складок, кінчика носа. Це несвідомий прояв сорому. А страх перед викриттям обману примушує долоні пітніти, а пальці — тремтіти.

Голос безпосередньо пов’язаний з емоціями. Тому коли дитина каже неправду, вона може невимушено знижувати тон, темп мови стає уповільненим чи навпаки, більш швидким, ніж завжди.

Якщо дитина збирається збрехати, вона може повторювати за вами останню фразу, аби потягнути час на обмірковування брехні. Крім того, говорячи неправду, діти часто мямлять більш, ніж зазвичай, використовують слова типу «ну», «е-е-е», роблять невиправдано великі паузи між фразами.

Маленький «брехунець» спробує приховати неправду за пустою розмовою «ні про що». Якщо ваша дитина не дуже балакуча, її багатослівність може бути ознакою брехні.

Світлана Ладивір

Наверх ↑