На порозi школи

На порозi школи

Постійно доводиться чути від батьків і педагогів про складнощі адаптації дітей до умов шкільного навчання. Чому це відбувається?

Причин багато. Серед них і напружений ритм життя у школі й поза нею, і переповненість класів, і недостатній для роботи з 6-річними першокласниками рівень кваліфікації вчителів, і дефіцит якісних сучасних засобів навчання тощо. Але останнім часом почали приділяти увагу передусім підготовці малят впродовж дошкільного періоду не до шкільного навчання, а до нових умов шкільного життя взагалі і подальшої адаптації до них. Головні труднощі полягають не стільки в зовнішніх умовах, скільки у внутрішніх станах, особливостях, рівнях розвитку дітей-вступників до школи. Батьки, як правило, щиро хочуть допомогти дитині добре підготуватися до школи, витрачають на це багато часу, фізичних і моральних сил (власних і своєї дитини) та ще й коштів. Однак результат не виправдовує сподівань. На думку фахівців, напрямок та якість розвитку розумненьких діточок здебільшого не відповідають вимогам, що висуваються школою. Ми, батьки, дивуємося: чому? Відповідь у тому, що саме пересічні батьки розуміють під підготовкою дітей до школи. Найчастіше їх хвилює, якщо дитина-дошкільник не дуже цікавиться буквами, читанням. Суттєвим здається їм і уміння рахувати, виконувати арифметичні дії. Вони активно показують малюкам букви і цифри, заохочують до читання й лічби, заучують напам’ять віршики тощо. Саме орієнтуючись на відповідні уміння малюків (непогано читає, впевнено рахує – до 100 й далі, знає багато віршів), батьки зважилися у недалекому минулому віддавати їх до школи у 6 (а не в 7) років. А тепер окремі батьки, додавши до такого «підготовчого курсу» ще і заняття з іноземної мови та елементарне володіння комп’ютером, також вважають своїх дітей готовими до школи. Для вчителів при прийомі дітей до першого класу і зараз нерідко такі показники на перший погляд виглядають переконливо. Проте згодом і вчителі, і батьки, і – головне – діти зустрічаються з неабиякими труднощами.

На що ж скаржаться вчителі? «Кмітливий, але не зібраний», «треба працювати над увагою», «погано запам’ятовує на уроці», «відволікається, думками відсутній», «багато розмовляє, відволікає інших». Буває, що труднощі, накопичившись, перетворюють здібну, розвинену дитину – гордість мами і тата – на невпевнену у собі. В чому ж справа? По-перше, хочеться застерегти батьків і педагогів, що займаються підготовкою дітей до школи, від надмірної інтенсифікації розумового виховання. Прихильники такого підходу мотивують це необхідністю якісної підготовки дитини до школи, а насправді неправомірно підміняють якість кількістю знань, умінь, навичок. Важливо посилити саме розвивальний і виховний аспекти інтелектуальної підготовки дошкільників, зробити акцент на формуванні мотивів пізнавальної діяльності, інтелектуальних почуттів, інтересів, розвитку психічних процесів, вольових якостей, емоційної сфери.

Маленькому школяреві бракує не стільки конкретних знань та умінь, скільки здатності керувати своєю поведінкою, діяльністю, увагою. Напружений темп нашого життя змушує дорослих ущільнювати час на повсякденні справи. Погодьтеся, нам завжди легше щось зробити власноруч, аніж чекати, допоки дитина впорається сама. Ось чому заради уникнення спізнень ми за інерцією продовжуємо зав’язувати шапку, защібати ґудзики дітлахам, які помітно підросли і подорослішали. Декілька разів попросивши свого малюка прибрати іграшки, ми, зрештою, відступаємо і робимо це за нього. Так швидше і легше, ніж придумати і застосувати спосіб, що допоможе залучити до справи дитину.

Схожа ситуація складається згодом і з виконанням шкільних справ. Треба встигнути і погуляти, і зробити уроки, і відвідати позашкільні заняття в гуртках, секціях, і переглянути вечірню телепередачу, і вчасно лягти спати. Це, погодьтеся, непросто, навіть коли вдома є бабуся або мама. А якщо всі на роботі, і дитина відвідує групу подовженого дня? Вона, буває, там так виконає домашні завдання, що вдома потім доведеться переробляти. Як бути мамі в такій ситуації? От вона і намагається якнайкраще все забезпечити для шкільного життя свого дитяти: поля в зошиті відкреслити, обкладинки на зошити одягнути, портфель з вечора скласти, носові хустинки в кишеньки форми повкладати. А сідаючи з дитям за підготовку домашніх завдань, турботлива матуся навіть вправи на списування диктує по буквах, підказує, куди і скільки клітинок чи рядків відсунути, де крапочку або кому поставити. Звісно, за такої опіки дитині важно навчитися самостійності. Вона і на уроці, як вдома, не слідкує, на скільки клітинок відступити, де почати з великої літери, де поставити крапку тощо, адже звикла до того, що їй все на вушко підкажуть і пальцем укажуть.

Зазвичай, мами розуміють, що звикаючи до опіки, дитина не стане самостійною. Дійсно, для чого напружуватися, якщо й без того все робиться «за щучим велінням»? Цілком природній батьківський сумнів і розгубленість – що тепер робити? І не безпідставно: якщо різко припинити розпочате опікування, то більш-менш налагоджене життя дитини може зруйнуватися, а це потягне за собою ланцюжок зауважень, поганих оцінок та інших негараздів. Такому періоду лишень варто розпочатися – кінця добіжить нескоро. Сама ж дитина як потрапить до розряду слабких учнів, так і залишиться у «слабачках», позбутися ж подібної репутації буде непросто. На жаль, такі міркування мають підстави. Тому легше попередити труднощі у зв’язку із змінами усталеного способу шкільного життя задля збереження гідної якості успішності, аніж їх долати.

Справа в тому, що такий спосіб покрокового керівництва діяльністю дитини (гіперопіка) формується не в шкільному віці, а раніше. Наші дошколярики часто-густо не вміють швидко – а головне самостійно – їсти і одягатися, не затримуючи інших, займати себе справою, досягати поставлених ігрових цілей, завершувати розпочате, систематично виконувати найпростіші домашні обов’язки та ін. Отже, вирішуватися ця проблема має впродовж усього дошкільного віку, а вперше братися за неї в останній передшкільний рік пізно (хоча й не безнадійно).

Властивість, яка необхідна малюкові для формування самостійності й відповідальності, визначається психологами як довільність. У маленької дитини поведінка і психічні процеси регулюються на мимовільному рівні. Батьки знають, що маля буде слухати, розглядати, робити іноді досить довго те, що йому безпосередньо мимовільно цікаво, приваблює формою, кольором, звучанням, рухом тощо. А от, наприклад, пояснювати і вимагати від 3–4-річної дитини щось запам’ятати тільки тому, що це корисно і може колись для чогось знадобитися, – марна трата часу. Дитині важко утримати увагу на тому, що мимовільно не приваблює, а на довільні, свідомі вольові зусилля дитина поки не здатна через вікові особливості психічного розвитку. У школі при навчанні маленьких дітей головне все ж – довільна регуляція (вимагається спокійно сидіти на уроці, не відволікаючись слухати і запам’ятовувати). Хоча вчителі початкових класів намагаються зменшити «вольовий пресинг» і зробити навчальний матеріал безпосередньо цікавим для дітей, а методики – ігровими, орієнтованими на особистість. Тож, можливо, аби навчити дитину довільно регулювати власну поведінку і діяльність, батькам слід з нею спеціально займатися, наполегливо тренувати увагу і пам’ять, розвивати посидючість? Досвід і практика засвідчують недоцільність такого підходу. Подібні заняття можуть створити у дошкільника упереджене, негативне ставлення до будь-яких занять, уроків і необхідних для них навчальних зусиль, а згодом підштовхнути школяра до уникнення нецікавих для нього занять, пропусків уроків без поважних причин. Здатність утримувати інтерес до не дуже цікавої, але потрібної справи розвивається в процесі усього повсякденного життя дитини. Поживний ґрунт для формування довільності – спілкування з дорослими та іншими дітьми, буденні справи, прогулянки, продуктивна діяльність (малювання, ліплення, художня праця та ін.). Пріоритетного значення тут набуває гра, оскільки вона водночас безпосередньо приваблює малюка і вимагає від нього довільних дій (тримати під контролем перебіг гри, бути у своїй ролі, виконувати свої ігрові обов’язки та контактувати з іншими гравцями, у творчій грі – ще й по ходу продумувати подальше розгортання сюжету, ігрового задуму).

Батькам важливо прагнути до того, щоб усі дитячі справи (чи то поливання квітів, чи то виготовлення святкової листівки) були для самого виконавця не лише зовні привабливими: взяти ножиці й щось різати, помазати пензлем з клеєм, змішати фарби і пофарбувати ними якусь форму, самому увімкнути-вимкнути пилосос та повозити щіткою по підлозі. Більш суттєвим є завдання надати цим справам осмисленості, вмотивованості й цільової визначеності. І головне, щоб цілі й мотиви були зрозумілими, близькими, значущими для конкретної дитини. Стадія опори тільки на інтерес в розвитку діяльності дошкільника не повинна затягуватися. Наступна стадія – коли дитині цікаво щось зробити тому, що це потрібно для реалізації її подальших задумів стосовно себе самої, своїх справ та інших людей (щоб допомогти мамі, привітати дідуся, порадувати хвору подружку тощо).

З усього сказаного вище випливає нескладний висновок. Якщо батьки дійсно прагнуть допомогти своїй дитині підготуватися до школи, треба, в першу чергу, зректися трактування сутності цієї підготовки як накопичення в дитині значної суми знань, умінь, навичок (з читання, письма, рахунку та ін.). Дитину слід готувати до шкільного життя, а не навчання. Отже, завдання батьків – створити умови для повноцінного, усвідомленого, змістовного проживання сином або донькою кожного дня, активного проникнення в різні сфери людського життя і природи. Дитина як особистість повинна вміти користуватися арсеналом конкретних знань, умінь та навичок. Можна порадити турботливим батькам звернутися за консультацією до методистів, психологів місцевих управлінь освіти, дошкільних навчальних закладів, досвідчених вихователів.

Олена Низковська – методист вищої категорії відділу

науково-методичного забезпечення змісту дошкільної та корекційної

освіти Інституту інноваційних технологій і змісту освіти МОН України

Наверх ↑